Свято-зустріч «Афганістан болить в моїй душі»

Свято-зустріч «Афганістан болить в моїй душі...»

Мета: ознайомити учнів з передумовами афганської війни, донести до їхніх сердець, що війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати почуття патріотизму, вміння співпереживати.

1-й ведучий.      Минають дні, ідуть роки.

                           Життя листки перегортає.

                           А біль Афгану навіки,

                           В душі чомусь не замовкає.

2-й ведучий. Афганська війна назавжди залишиться болем у серці нашого    народу.  «Немає більшої любові, ніж та, коли положиш душу  свою за друзів своїх», - говориться в Євангелії.

1-й ведучий. Афганська війна… брудна , неоголошена… Та хіба війни бувають чистими?  Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

1-й учень.    Ти – вічний біль, Афганістан, ти – наш неспокій.

                     І не злічить глибоких ран в борні жорстокій.

                     І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

                     Не всі вернулися сини із тих ночей…

2-й ведучий. 25 грудня 1979 року радянські війська були введені в Афганістан  для виконання інтернаціонального обов'язку. Для тисяч радянських солдат, їхніх батьків, матерів, братів, сестер розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Потрапивши на палаючу афганську землю, мужні воїни-інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу. В ім'я волелюбного афганського народу, в ім'я миру, братерства на землі, вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя.

1-й ведучий. Сьогодні ми зібралися на свято Пам'яті, присвячене воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в афганській війні. Афганська війна тривала 10 років. І через неї пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них – більше 160 тисяч українців. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям , з них – 12 українцям. 15 тисяч солдат загинуло у цій війні, 35 тисяч було поранено, багато потрапило в полон або пропали безвісти.

2-й ведучий. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку? Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно - Східній  Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки,  хазарейці. До середини  70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.

1-й ведучий. Афганістан – це 70 % гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах  у злиднях. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

2-й ведучий. У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано ряд нових законів , запроваджено початкову освіту, надано права жінкам, знято з них паранджу.

1-й ведучий. У грудні 1978 року між колишнім СРСР і Афганістаном був підписаний договір , за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію.

2-й ведучий. Нашим солдатам говорили , що вони виконують інтернаціональний обов'язок , тобто захищають братній народ. І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем».

1-й ведучий. Брудна, підступна війна… За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, вдовами ставали жінки в мирний час. У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів!. Лише одну нагороду заробили вони  за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

2-й учень.  Ховали інтернаціоналіста,

                     Блищала глухо цинкова труна,

                    Нестерпно пахло тополиним листом

                    І плач дівочий танув , як струна.

                    Руда земля розверзлась чорнорото.

                    Чекає хижо мовчки на своє,

                    А мати на колінах у болоті обмацує труну:

                    «Чи ж там він є?!»

                    Стоять , відводять очі в бік солдати

                      І шепотять сержанти ледве чуть:
                               « Не велено… Не можна відкривати…

                    Не велено..»

                    Уже струмки течуть,

                    Уже весна така глибока, рання.

                    Учора вже летіли журавлі.

                    Таке врочисте вийшло поховання…

                    Школярики стоять, учителі.

                    А голосок дівочий квилить , квилить,

                    Соромиться кричати на ввесь світ.

                    Кого клясти, кого назвати винним?

                    І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

2-й ведучий. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. І несли чорні птахи смерті похоронки в Україну. Не минули вони і нашого краю. Гинули солдати. Кожна смерть страшна. А як страшно, як не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починаєш жити.

3-й учень.  Вже не дійти до рідних берегів.

                     Ридали друзі, впавши на коліна,

                     Він помирав серед чужих пісків,

                     І разом з ним вмирала Україна.

                     А вдалині сірів чужий кишлак,

                     А БТР димів опісля бою.

                     Погасло сонце у його очах,

                     Аж гори похитнулися від болю.

                     В оселю рідну – цинкова труна

                     Страшенна кара, за яку провину?

                     І божеволіла матуся молода,

                     А разом з нею – Україна.

1-й ведучий. Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелось би нам мовчати, коли б так пом'янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Встаньмо, постіймо хвилину, нехай не заболять у нас ноги , а тільки защемлять серця за тих , кого немає серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а, може, із підбитим крилом ніяк не перелетить через Афганські гори до свого дому(хвилина мовчання).  Їм випало жити – так кажуть про тих, хто повернувся до рідного дому, а тепер порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння.

( До слова запрошується  колишній воїн-інтернаціоналіст, мешканець села Тимошівки  Яковенко Анатолій Дмитрович).

2-й ведучий. Вони пройшли пекло  війни, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам'яттю, що пише історію. Ми  не повинні забувати жертв Афганістану, як  і всіх інших жертв, які поніс наш народ. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли більше на нашій землі. Давайте будемо завжди пам'ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі: у спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

1-й ведучий. Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать й досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти своїх чоловіків і батьків.

2-й ведучий. Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село. Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та не всім судилося повернутися до рідних домівок.

4-й учень.  Стоїть старенька й плаче. Ні, ридає –

                    Перед очима в неї похоронка,

                    І бій , що котрий вже не згасає

                    І в землі пекуча та воронка.

5-й учень.  Синочку, рідний, чуєш , як курличуть

                    У синім небі сумно журавлі?

                    Вони ж тебе до себе, сину, кличуть,

                    А ти лежиш в холодній цій землі.

6-й учень.  Я чую, мамо, чую, як співають.

                    Мені над Україною пісні.

                    Ти не журись, я крила розпростаю

                    І прилечу до тебе уві сні.

7-й учень.  Вкраїнським рушником зітру сльозину

                    І поцілую сивеє чоло:

                    О, синку рідний, мій єдиний сину.

                    Як хороше б мені тоді було!

                    Стоїть старенька мати на могилі

                    І навіть квіти плачуть мовчазні.

                   Від сина погляд відвести не в силі,

                   А син довічно житиме у сні.

8-й учень.   Стільки років щасливої тиші,

                    Та вривається голос в ефір,

                    Що благає. Нагадує. Кличе:

                    Захистіть, збережіть, люди мир!

                    Кожен день, кожен час пам'ятайте!

                    Скільки жертв нам війна принесла.

                    Все, що можна, для миру віддайте,

                    Збережіть для нащадків життя!